Один дука мав усе, чого тільки можуть бажати люди: гори золота, розкішний палац, вродливу дружину, чисельний почет, ситні обіди із вишуканими наїдками та винами, повну стайню баских коней... Але все це настільки йому набридло, що він цілісінькі дні просиджував в оздоблених золотом покоях, зітхаючи й жаліючись на нудьгу. Мовляв, тільки єдина радість йому й лишилася – їжа!
Отож, ледь прокинувшись, дука очікував сніданку, а від сніданку думав про обід, а від обіду мріяв про вечерю. Однак невдовзі він утратив і цю втіху. Адже, щоразу набиваючи черево горами наїдків, дука вкрай зіпсував шлунок і зовсім перехотів їсти! Тому довелося йому кликати лікаря. Той дав йому ліки й наказав гуляти щодня по дві години.
І от гуляв той багатій, гуляв собі, думав про своє лихо, тужив – аж раптом побачив злидаря.
– Подай, заради Христа, бідній людині! – попросив той.
Однак дука настільки занурився в думки про власну нехіть до їжі, що навіть не помітив прохача. Але той знову звернувся до нього:
– Будь ласка, пожалій мене! Я цілий день нічого не їв!
Почувши заповітне слово «їсти», багатій ураз зупинився.
– І дуже тобі їсти хочеться? – запитав він.
– Ох, страшенно хочеться! Умираю від голоду! – скрикнув злидар.
«Ет, яка щаслива людина!» – позаздрив дука.