Дзенські притчі

Дзенські притчі виникли як своєрідний згусток філософської думки дзен-буддизму – одного з напрямків буддизму, що виник у Китаї в V– VI ст. під впливом даосизму. Заснований на буддистському містицизмі, дзен-буддизм здебільшого фокусується на просвітленні. До Китаю це вчення прийшло з Індії, а приніс його вчитель Бодхідхарма – перший патріарх дзен-буддизму, широко відомий у Китаї під іменем Дамо. Історики вважають, що він був спадковим принцом одного з королівств Індії й легко міг посісти місце на троні, проте вирішив присвятити себе буддизму, обравши долю буддистського ченця. Подейкують, нібито в пошуках істини Бодхідхарма дев’ять років прожив у печері. Упродовж цього часу він медитував, споглядаючи голу стіну, аж поки не сповнився просвітлення. Якось, змагаючись зі сном, колишній принц відірвав свої повіки й кинув їх на схил гори Ча. Відтоді на тому місці з’явилася цілком нова рослина – наразі відомий на весь світ чай.

За легендою, близько 475 р. н. е. Бодхідхарма приплив до Китаю на кораблі й заходився мандрувати містами та селами, проповідуючи своє вчення. – Потому він оселився в монастирі Шаолінь, де створив першу школу дзен. Одним із його внесків до розвитку монастиря став повний комплекс вправ, що згодом дістав назву «цигун Бодхідхарми».

Дзен – це дивовижне вчення, що не потребує ані священних текстів, ані слів чи літер, бо ґрунтується лише на вірі в можливість просвітлення шляхом раптового и миттєвого осяяння. Це не релігія у звичному, європейському розумінні, а ставлення людини до світу і модель поведінки, що є цілим комплексом обрядів. У широкому сенсі дзен – це певний погляд на світобудову й особливий спосіб життя.

Загалом, слово «дзен» утворене від санскритського поняття, що означає глибоке зосереджене споглядання, а також відсторонення чи звільнення. Саме глибоке зосередження призводить до просвітлення – стану, в якому робота свідомості знижена, а людина сприймає світ лише органами чуття. У такому стані навіть буденна подія набуває глибоко сенсу, адже людина не марнує часу на розуміння того, що відбувається, а цілковито зосереджується на спогляданні.

Дзен-буддизм ґрунтується на китайських уявленнях про світ, до яких додаються буддистські техніки медитації. Дзен наголошує: «Вибирати марно, бо вибору немає». Однак це аж ніяк не заперечує свободу вибору і не вимагає мовчазного підкорення долі. Хоча дзен не надає діям певного спрямування, оскільки не має ні мети, ні мотивів, він радить без вагань братися за ту справу, що є необхідною. Якщо для індійського буддиста медитація – це концентрація задля відмежування від мінливого зовнішнього світу, то для китайського дзен-буддиста це будь-яка щоденна справа, виконана вдумливо та якісно.

Учення дзен робить наголос на практиці, а не на теорії. На думку дзен-буддистів, істину неможливо пізнати розумом чи описати словами. Дзен заперечує слово як засіб передачі істини, зате вчитель у розмовах з учнями використовує цілий комплекс своєрідних технічних прийомів, що мають пробудити й розвинути інтуїцію, як-от: несподівані дотики, стусани, штурхани, щипки, удари рукою чи ціпком. Завдяки таким дивним і не завжди приємним прийомам учитель викликає у своїх послідовників шок – тобто, якщо говорити сучасною мовою, діє методом шокової терапії.

Одна із практик дзен – переживання парадоксів, цілком безглуздих для звичайного розуму. Перетворившись на об’єкт споглядання, вони стимулюють уяву та пробудження. Тому більшість дзенських притч – це такі собі загадки та ребуси, що не мають логічного пояснення, а просто виводять людину з рівноваги, примушуючи її мислити всупереч здоровому глузду й загальноприйнятим судженням.