Давним-давно жив собі один старий, який досягнув сторічного віку. Однієї весняної днини він убрався в халат і подався на поле збирати зерна, загублені женцями. Працюючи, він співав, а тим часом повз нього проходив Конфуцій з учнями. Побачивши старого, мудрець обернувся до учнів і сказав:
– Із цим дідом, гадаю, варто поговорити. Ходімо дізнаймося, що він може нам розповісти.
Діждавши старого край поля, Конфуцій запитав:
– Чому ти співаєш, збираючи зерна? Невже ти ні про що не шкодуєш?
Старий не зупинився і не припинив виспівувати, проте гурт не вгавав:
– Відкрий нам, яке щастя спонукає тебе співати, збираючи зерна?
Зрештою дід здійняв очі й мовив з усмішкою:
– Привід для щастя є в кожного, і не єдиний, одначе замість того, щоб радіти, люди тужать. Я ніколи не намагався залишити слід у житті, ось мені й вдалося протриматися так довго. Наразі ж моє життя добігає кінця, і тому я почуваюся цілком щасливим.
– Хіба ж людині не притаманно бажати жити якнайдовше й боятися смерті? – здивувались учні. – Чому ти радієш, очікуючи кінця?
– Смерть – це повернення туди, звідки ми прийшли в цей світ при народженні. То чом би мені не вважати, що, померши тут, я народжуся деінде? Чому б мені не сподіватися, що життя та смерть варті одне одного? Чому б мені не припинити непокоїтися про життя й не чіплятися за нього?