Перські притчі

Персія – це давнє азіатське царство, межі й кордони якого неодноразово пересувалися. Колись давно Персія була центром однієї з найвеличніших імперій, що простягалася від Єгипту аж до Індії. Заснована у VI ст. до н. е., Персія посідала чільне місце у Давньому світі впродовж двох сторіч, допоки її не завоював Олександр Македонський.

Спершу персами називали мешканців невеличкої області, які належали до арійського племені, де народився цар Кір – нащадок династії Ахеменідів. Заснувавши могутнє Перське царство, цей видатний полководець згодом приєднав до нього більшість країн Близького та Середнього Сходу.

В історії був період, коли перські царі керували більшою частиною відомого тоді світу. У Біблії Персію описано як «крилатого звіра, що розпростер крила на всі чотири сторони світу». І дійсно, Персія завоювала всі держави поміж Індією та Ефіопією, всю Передню Азію аж до Чорного моря, а також Сирію, Фінікію, нижню течію Нілу, північне африканське узбережжя аж до Карфагену, а на півдні Азії заволоділа Індостаном.

За державним устроєм Давньоперська держава була необмеженою монархією. Влада шаха обмежувалася лише духовним законом, заснованим на Корані, – шаріатом. Урядування країною було доручене великому візиру та кільком міністрам.

Також Персія мала високорозвинену культуру. У коштовному намисті Стародавньої перської культури найціннішими камінцями вважаються місцева поезія та художня мініатюра.

До перших проявів літературної давньоперської традиції належать клинописи царів Ахеменідської династії (558~ЗЗО рр. до н. е.), а також релігійна книга Авеста, яку було створено авестійською мовою, спорідненою з давньоперською, і багаторазово переповідано. Авеста відбила архаїчні уявлення персів про те, що всі природні сили мають душу, а суспільство міцно пов’язане зі світом природи. У цій збірці можна знайти елементи відомих фольклорних казкових сюжетів та міфологічних мотивів боротьби Світла й Мороку, де вирішальну роль відіграє чоловік-богатир. Авесту було перенесено на папір у III–VII стст. н. е., водночас почали з’являтися перші літературні твори, написані різними діалектами перської мови. Саме тоді народилася славетна «Книга царів», що стала підґрунтям відомого епосу «Шахнаме» Фірдоусі.

За часів запеклого арабського завоювання на перській території складається новоперська мова – фарсі, в якій змішуються середньоіранські діалекти та арабська мова. Літературні твори новоперською мовою – це найдавніший пласт загальносвітового культурного спадку. Водночас перські літературні пам’ятки перекладаються й арабською мовою. До арабської літератури – дещо аскетичної, бедуїнської за походженням – із перських джерел перейшли такі жанри, як настанови царям, збірки пригодницьких оповідань та притчі.

Упродовж шести золотих сторіч перської поезії (X–XV СТСТ;) було створено літературні форми та жанри, що склали класичний канон східної літератури, панівною мовою котрої стала перська.

Засновником перської класичної поезії вважається придворний поет Рудакі (860–941 рр.), який писав мовою фарсі. У його творчості найяскравіше проступили головні особливості й напрямки перської класичної поезії. Її автори – Абу Алі ібн Сіна, Сааді, Нізамі, Омар Хайям, Рудакі, Румі – були не лише відомими поетами, а й провидцями, які змогли подолати межі свого часу і зазирнути в майбутнє. Вони усвідомлювали те, що решта людей просто не могла осягнути, і їхня філософія була дуже гуманною: найцінніший скарб на світі – Людина, саме тому її так любить Усевишній. Тож, на думку цих поетів, людей слід оцінювати не за статками чи походженням, не за відданістю чи вмінням лестити, а за тим внеском у становлення всесвітнього добра, справедливості та милосердя, який вони роблять. І якщо земна влада ставитиметься до ближніх інакше, вона не дістане винагороди на суді небесному, адже у світі все мінливе: сьогодні ти цар, а завтра – лише слуга у новоспеченого володаря; сьогодні ти здоровий, а завтра слабкий, хворий та зубожілий.

Отож, попри потужний вплив і незліченні скарби, володарі Сходу (так само, як і пересічні люди) потребували поради мудреців, що зазвичай служили при дворі поетами та філософами.

З поступовим зростанням національної самосвідомості в персів виникла неабияка цікавість до свого історичного минулого. Подейкують, що було здійснено кілька спроб узагальнити збірку історичних легенд – «Книгу царів», але найбільш переконливо цей грандіозний задум утілив Абулькасим Фірдоусі. Наприкінці X ст. Фірдоусі створив поему «Шахнаме», що описала історію країни від створення світу до завоювання її арабами. Починаючись піднесенням Всемогутнього Творця, це величне історичне полотно поволі сходить до звеличення Розуму, що відповідає зороастрійській традиції. Складена з 60 тисяч бейтів (віршів), «Шахнаме» охоплює володарювання 53 царів Персії!

Перська поезія подарувала світові доволі багато видатних творів. У XII ст. Нізамі створив «П’ятерицю» – збірку 5 поем. XIII ст. – час Сааді, автора відомих збірок «Бустан» («Плодовий сад») і «Гулістан» («Рожевий сад»), куди було включено оповіді та притчі, що ненав’язливо, у захопливій формі навчають читачів бути мудрими, добрими, співчутливими та щедрими.

Від початку XI ст. формування перської літератури підпадає під вплив релігійних течій: ісмаїлізму та суфізму. Перські поети-суфії Руні, Сааді та Хафіз були послідовниками ісламської містичної течії, спрямованої на пошуки осяяння та єднання з Богом. Якщо правовірний іслам вважав, що людина має коритися Богові, то суфії прагнули любові до Господа.

Перси розширили жанрову систему, запозичену з арабської поезії, найлаконічнішою поетичною формою – рубаї (у перекладі з арабської це означає «складений із чотирьох»), народженою в іранському фольклорі.

Перші рубаї писав іще Рудакі, однак завдяки творчості Омара Хайяма ця форма почала широко застосовуватися в епіграмах та філософських афоризмах, завдяки чому здобула величезну пошану.

Із розповсюдженням суфізму набули масової популярності повчальні вірші – месневи, що розтлумачують на конкретних прикладах, яким шляхом треба прямувати, аби знайти істину. Отакі вірші й були попередниками перських притч.

За темами й сюжетами прозаїчні твори середньовічної Персії перегукувалися з поетичним жанром месневи. Провідні різновиди перської прози повчали потішаючи й розважали напучуючи. Вони в дотепній формі висвітлювали головні правила моралі, подаючи різноманітні висловлювання царів та мудреців, відомості про далекі краї і дикі племена, про усамітнене життя святих людей і хитромудрі витівки міських злодюжок.

Давні традиції перської культури виявилися дивовижно гнучкими і життєздатними в умовах існування нових жанрів та напрямків мистецтва й літератури. Вони й дотепер живуть у тих країнах, що вважаються спадкоємицями Персії: Ірані, Афганістані й Таджикистані.