Дикий віслюк завше зверхньо ставився до свого свійського родича й повсякчас кепкував із його зневоленого життя.
– Я вільний звір! – вихвалявся дикий віслюк. – 3 ранку до ночі я блукаю гірськими схилами, ласуючи свіжою зеленого травичкою. Мені геть не складно здобувати собі харч, тож я зовсім не стомлююся – на відміну від тебе. Ніколи б не погодився цілісінький день працювати, як ти, й куштувати удари ціпка!
Тільки-но він закінчив свою полум’яну промову, як казна-звідки вигулькнув лев. До свійського віслюка звір навіть не наблизився, адже поруч був його господар, а дикого роздер умить!