Засперечалися були змія та павич:
– Я важливіший від тебе! – кричав павич. – Я – саме втілення краси, і моє призначення – нагадувати людині про те, що в ній сховано силу-силенну найліпших якостей!
– Неправда, – прошипіла змія. – Я плазую по землі, тож моя прив’язаність до ґрунту нагадує людині її саму!
– То й що! – правив своє павич. – Ти лиха, підступна, хитра та ядуча. Сам вигляд твій викликає відразу!
– На себе подивися! – презирливо мовила змія. – Ти надто пихатий, хоча насправді у тебе противний голос, тлусте тіло, здорові ноги і довжелезне пір’я!
Тут до їхньої сварки втрутився мудрець:
– Ви обидва де в чому праві, але в цілому помиляєтеся! Кожного з вас можна вважати наочним прикладом для людини. З одного боку, людина прив’язана до землі, як змія. Але з іншого, вона має змогу поринути в небо, подібно птахові. Утім, людина по-зміїному жадібна, а це робить її егоїстичною, згодом перетворюючи на пихатого павича. Щодо краси – вона міститься і в барвистому хвості павича, і в блискучій лусці змії. А що стосується найліпших якостей, прихованих у людині, – саме павич нагадує про те, що ці можливості так і не розвинулися. Тож ані змія, ані павич не здатні слушно скористатися тим, що мають, одначе їхній приклад дуже корисний для людства!