Одного дня ігумен попросив свого учня навідати разом із ним хворого чоловіка, який потребував сповіді.
І от прийшли вони до того хворого. Священик вислухав сповідь, утішив родину, а тоді раптом звернув увагу на чималу скриню, що стояла в кутку кімнати.
– Що в тій скрині? – поцікавився він.
– Одяг, який мій дядько ніколи не носив, – відповіла небога хворого. – Він усе казав, що потрібна особлива нагода, аби вбратись у такий одяг, тож тепер він гниє у скрині...
– Завжди пам’ятай про скриню, – звернувся ігумен до учня, коли вони вийшли з хати. – Якщо маєш у серці якісь скарби, використовуй їх просто зараз. Інакше вони згниють.
Годівничка
Одна родина мала дуже старенького дідуся. Очі його були сліпими, вуха нічого не чули, а коліна тремтіли. Навіть ложку він тримав ледь-ледь, повсякчас розхлюпуючи на скатертину юшку, а тверда їжа неодноразово випадала йому з рота. Це вельми дратувало його сина та невістку, тому вони вирішили відсадити старого від спільного столу і подавати йому обід в куточок за пічкою, насипаючи харчі у старе блюдечко. Звісно, дідусь не мав сили сперечатися, тож просто сумовито дивився на стіл зі свого кутка й тихесенько плакав.
Якось через сильне тремтіння в руках дід не зміг утримати своє блюдечко й упустив його додолу. Блюдце впало і розбилося на скалки, через що молода господиня напосілася на старого. Проте він не мовив ані слова – лиш тяжко зітхнув. Тоді йому дали дерев’яний полумисок, і відтоді старий мусив їсти виключно з нього...
Та одного дня, коли батьки сиділи за столом, до кімнати забіг їхній чотирирічний малюк із неоковирним кавалком дерева в руках.
– Що ти з цим робитимеш? – поцікавився батько.
– Вистругаю дерев’яну годівничку, – відказав малий. – Годуватиму вас із неї, коли виросту, а ви постарішаєте.