Один із колишніх учнів Конфуція мешкав у провінції Лу. Його подвір я заросло кущами й дикими тутовими деревами, хата була вкрита звичайною стріхою, а замість вікна стирчала шийка глечика, і, коли здіймався вітер, чоловік затикав її рядном. Долівки в хаті взагалі не було, а стріха текла, призводячи до постійної сирості. Однак цей чолов’яга сидів у своїй халупі цілком задоволений, перебираючи струни лютні й співаючи.
Інший учень Конфуція носив халат із коштовного пурпурового шовку, а його білий плащ сяяв, немов сніг. І от приїхав він до злидаря у колісниці, запряженій випещеними кіньми у чудовій збруї. Натомість приятель вийшов його зустріти у шапці з березової кори та солом’яних сандаліях, ще і з ціпком у руках.
– Сумно бачити, як ти злидарюєш, – похитав головою дука замість того, щоб привітати господаря.
Проте сам господар відповів так:
– Я чув, що злидарем називають того, хто не має статків, а нещасним – того, хто, вивчившись, не може застосувати науку на практиці. Так, я дійсно бідний, проте нещасним мене аж ніяк не назвеш.
Гість знітився і прикусив язика. Тоді господар зареготав і продовжив: – Жити заради слави та пошани, підпорюватися комусь і робити вигляд, що ти вільний, учитися заради того, аби похизуватися перед друзями, вчити заради матеріальної винагороди, приховувати свої наміри під машкарою доброчинності й виставляти на загальний огляд свою колісницю та коней – ось чого я терпіти не можу!