Подейкують, ніби один ассирійський цар, мандруючи власними володіннями, побачив якось жінку із двома синами. Сидячи під деревом, вони гірко плакали.
«Ганьба! – подумав цар. – Як таке може бути, що люди в моєму царстві почуваються нещасними?!»
Наказавши негайно зупинити колісницю, він із вельможами наблизився до жінки й запитав:
– Чому ти так плачеш? Чом сумуєш?
– Якби я була царицею, – мовила жінка, доземно вклоняючись пишному почту, – то пам’ятала би про свої обов’язки і не ставила таких запитань.
Почувши таку зарозумілу відповідь, слуги обурено зашикали на жінку, проте цар зупинив їх і попросив нещасну зізнатися, що за лихо її спіткало. Узявши хлопців за руки, він приготувався уважно слухати.
– О мій великий і ясний царю! – схлипнула жінка. – Мій чоловік, який служив у твоїй непереможній армії, загинув у бою. Тепер нам нема від кого очікувати допомоги. Мої дітки залишилися сиротами, і я не знаю, чим їх годувати.
Усвідомивши, як жінка кохала свого загиблого чоловіка і як вона любить свою батьківщину, виховуючи двох синів, цар розчулився:
– Слава тій країні і тим синам, які мають таких матерів!
Потому він наказав дати жінці стільки землі, скільки їй потрібно, і стільки грошей, скільки вона зажадає, аби її діти росли й біди не знали.