Створивши людину, Господь спитав її:
– Скільки років життя тобі відпустити?
– Скільки Ти вважаєш за потрібне, – шанобливо відказала людина.
– Гаразд, – мовив Господь, – тоді даю тобі двадцять років.
– Ой леле, чому ж так мало?! – заплакала людина.
Потому до них підступив віслюк, і Господь сказав:
– Тобі я даю сорок років. Упродовж двадцяти ти допомагатимеш людині, а решту життя відпочиватимеш.
– Тяжко мені буде... – зітхнув віслюк. – Скороти мені життя!
– Подаруй мені ці роки! – попрохала людина, і Господь віддав їй віслюкові роки.
Далі до них підійшов собака.
– Ти житимеш сорок років, – наказав Господь. – Двадцять із них служитимеш людині, а решту часу відпочиватимеш.
– Будь ласка, скороти цей термін! – заскімлив пес.
Господь погодився, тож і ці двадцять років людина взяла собі.
Затим прийшла мавпа – і собі отримала від Господа сорок років життя.
– Нащо так довго? – скрикнула вона. – Благаю, скороти мій вік!
Отож і ці двадцять років Господь подарував людині.
Так і завирувало її життя. Перші двадцять років людина прожила яскраво, радісно й легко. Одружилася. Потому настали віслюкові двадцять років, і почала людина гарувати й нидіти від тяжкої праці. Далі прийшли собачі роки. Діти людини подорослішали й заповзялися тягти з хати нажите добро, тож почала вона буркотіти й гарчати спересердя. А коли настала черга мавпячих років, людина вже була старенька. Вона навідувала своїх дітей, панькалася з онуками і забавляла їх, викривляючи мармизу й мавпуючи.
Отак і минуло все людське життя.