Настала та мить, коли Будда опинився коло брами до Раю. Заради цієї світлої мети він наполегливо працював усе життя. І от брама відчинилася, залунала музика, розпочалося пишне свято. Усе довкола раділо й тішилося з того, що проста людина піднеслася на таку височінь. Тієї ж таки миті до Будди вийшли вартові й загукали навперейми:
– Нарешті ти прибув! Заходь мерщій! Ми щиро вітаємо тебе!
Проте, на їхній подив, Будда мав не надто веселий вигляд. Він не міг думати про власні вигоди, бо раптом замислився про мільйони стражденних душ, які заламують руки в розпуці й мовчки благають його про допомогу!
Тож він сказав вартовим:
– Будь ласка, зачиніть цю чудову браму! Наразі я не можу сюди ввійти. Адже я бачу силу-силенну сумних облич. Я відчуваю серця, сповнені горя та сліз. Я чую людей, яким не довелося скуштувати ані краплини радощів. Тому я чекатиму, доки всі вони пройдуть крізь оцю браму. Можливо, очікування забере цілу вічність, однак це не має значення. Зачиніть браму, і хутчіше! Я ввійду останнім.