Жив собі один заможний купець, який володів коштовним каменем, рівного якому не було на всьому світі. Милуючись своїм скарбом удень і вночі, чоловік ніколи не розлучався з ним, ба навіть забував про сон та їжу, через що здоров’я його дедалі слабшало.
Побоюючись невдовзі втратити чоловіка, дружина купця вирішила звернутися за порадою до даоського мудреця. І от одного дня вона потай зібрала гроші й різноманітні дарунки і вирушила в дорогу.
Мудрець прихильно прийняв усі дари і, пообіцявши допомогти, відіслав гостю додому.
Минули дві доби, й настала ніч уповні. Купець вийшов надвір, аби помилуватись, як виграватиме на поверхні каменю місячне світло. Однак, тільки-но камінь спалахнув у його руках мерехтливими вогниками, купець відчув на спині крижаний подих... Сахнувшись, чоловік обернувся і побачив просто себе якусь мару. Позбавлена обличчя й певної форми, вона коливалася з боку в бік, страхітливо надимаючи білі шати.
– Хто ти і що тут робиш? – пролопотів дука, пильно вдивляючись в обриси дивної гості.
– Я – твоя смерть, і я прийшла по тебе, – відповів неприємний глухий голос.
– Але я ще такий молодий! Я не хочу помирати! – скрикнув купець.
– Я зроблю тобі подарунок і виконаю твоє останнє прохання, – правила далі смерть. – Проси що хочеш, окрім життя!
– А можна після смерті не розлучатися з оцим каменем? – з надією запитав багатій.
– Звісно, якщо це і є твоє останнє бажання, – байдужно відказала смерть. – І тебе, і твій камінь буде поховано в холодній, безпросвітній темряві. Ти не бачитимеш свого скарбу, ба навіть не відчуватимеш його, хоча й стискатимеш у руках, як зараз.
– То я більше ніколи не побачу місяця?! – розпачливо зойкнув купець.
– Ти ніколи не побачиш ані місяця, ані цього садка, ані рідних, – зітхнула смерть. – Тобі ніколи не вдасться помилуватися квітами, приголубити дружину, скуштувати смачних наїдків, погрітися на сонечку чи промчати на коні навперейми з вітром. Та нащо тобі все це? Адже останнім часом ти бачив лиш одне – свій скарб. І в тебе буде можливість навіть після смерті не втратити його.
– Дай мені трішечки часу попрощатися з рідними! – залементував дука, падаючи навколішки. – Я зроблю все, що забажаєш, тільки подаруй мені ще один день!
– Гаразд, – зголосилася смерть. – Я подарую тобі цей день, якщо в обмін ти віддаси мені свою коштовність.
Купець беззаперечно простягнув гості камінь, навіть не глянувши на нього, і чимшвидше помчав у дім. Він зазирав у всі кімнати, носився коридорами, кликав дружину – проте не міг її знайти... Вискочивши знов у садок, чоловік кинувся до брами – і тут побачив свою жінку. Вона стояла і стискала його заповітну коштовність.
– Звідки в тебе цей камінь?! – верескнув дука, божевільно витріщивши очі. – Тобі його дала смерть?!
– Ти про що? – здивовано вигнула брову жінка. – Мені віддав його якийсь даоський мудрець, який тільки-но вийшов із нашого саду.
Тієї миті чоловік допетрав, із ким він говорив. Сльози втіхи потекли по його щоках, і він міцно обійняв дружину. А потому забрав у неї камінь і з розмахом викинув його в глибоку річку.
Відтоді купець дуже змінився: він став веселою, щедрою людиною, яка вміє насолоджуватися життям. І це не дивно – адже він усвідомив, що будь-якої миті по нього може прийти смерть!