Якось ішов собі Будда від одного села до іншого. Надворі припікало сонечко, тому мудрець роззувся й подався берегом босоніж. Оскільки пісок був мокрий, на ньому Залишалися чіткі сліди стоп.
Водночас тією самою дорогою чимчикував астролог, що повертався додому після п’ятнадцятирічного навчання. Побачивши на піску сліди, він не повірив своїм очам – адже зірки колись показали, що так мають виглядати сліди величного царя, який володарює цілим світом. «Чи то наука бреше, чи то насправді сліди великого царя! – подумав він. – Але якщо цей слід залишив володар усього світу, тоді з якого дива він простує спекотного дня до маленького села?! І чому босоніж? Я маю перевірити свої передбачення!»
Простеживши, куди ведуть сліди, астролог вийшов до дерева, під яким сумирно сидів Будда. Учений наблизився до мудреця і ще дужче спантеличився. За всіма ознаками, то був цар, але його вигляд радше пасував простота злидареві. Ні в сих ні в тих, астролог звернувся до Будди:
– Будь ласка, розвій мої сумніви. П’ятнадцять років свого життя я згаяв на опанування науки віщувань. Хто ти: злиденний селянин чи величний цар, підкорювач світу?! Якщо скажеш, що ти злидар, я тут-таки викину свої дорогоцінні книжки в оцю річку, бо вони безглузді. Тож я позбавлюся їх і подамся додому з усвідомленням, що змарнував п’ятнадцять років даремно.
Почувши таке, Будда розплющив очі й мовив:
– Твоя розгубленість цілком зрозуміла. Проте не викидай книжок, вони кажуть правду.
– У чому ж твій секрет? – запитав астролог.
– У житті завжди трапляються винятки з правил. Ти не можеш передбачити мене. Та й ніхто не здатен провістити наступну мить мого життя, бо вона навіть мені не відома!