Якось, блукаючи гірськими схилами, Конфуцій зустрів радісного селянина. Чимчикуючи вересовим полем у халаті, підперезаний мотузкою, чолов'яга грав на лютні та виводив веселих пісень.
– Скажи-но, чому ти так радієш? – поцікавився Конфуцій.
– О, я маю багато радощів! – широко усміхнувся селянин. – Людина – найшляхетніше створіння на Землі, а мені пощастило народитися людиною. Це перша радість. Чимало людей, з явившись на світ не проживають бодай день чи місяць і не встигають вирости з пелюшок, а я дожив аж до дев’яноста років! Це друга радість. Та головне – я злидар, але для всіх моїх знайомих злидні є нормою, а смерть – кінцем. Тож. дотримуючись норми й очікуючи на кінець, мені нема про що турбуватися.
– Чудово! – з утіхою мовив Конфуцій. – Ти справді щаслива людина!