Одного ранку вчитель дзен штовхав воза, на якому сиділа жінка з немовлям. Надворі було дуже зимно, на землю падав лапатий сніг, а сонце сховалося поза хмари, що заполонили все небо... Учитель почав був замерзати, і жінка у возі також. Вона страшенно зблідла й однієї миті мало не знепритомніла. Тоді вчитель вихопив у неї маля, а її саму викинув із воза.
Ледь оговтавшись, жінка жахнулася. Вона стояла на пронизливому вітрі, а її дитину повезли в невідомому напрямку! Від цієї думки її ніби жаром обсипало, і вона щодуху кинулася наздоганяти віз, лементуючи і вигукуючи прокльони. За півгодини такого скаженого бігу жінка зігрілась і цілком прийшла до тями.
Тоді вчитель зупинився, знову посадовив жінку на воза й віддав їй немовля.
Ну, тепер все гаразд, – промовив він. – Пробач, але я мав це зробити, бо інакше ти би померла.