Якось троє майстрів кунг-фу посперечалися, хто з них найкращий. Подавшись у велике місто, вони вийшли на середину майдану і попросили людей вирішити їхню суперечку.
Першим випробувати себе наважився наймолодший майстер. Високий та міцний, він мав залізні м’язи, натреновані щоденними вправами.
– Кидайте в мене каміння! – гукнув він у натовп.
Тієї ж таки миті в нього полетіло каміння: спершу один камінець, а далі все більше й більше. Проте майстер дуже вправно відбивав ту зливу кулаками, плечима і ногами, та й так спритно, що жоден камінець не завдав йому шкоди.
– Овва! Ти справді великий майстер! – схвально ревнув натовп.
Одразу потому місце першого майстра заступив другий. Він виявився трохи старшим за свого попередника, нижчим і менш мускулястим, але гнучким, як лозина, і швидким, немов гепард.
– Кидайте в мене каміння! – наказав він.
Люди знову почали жбурляти каміння, проте майстер так спритно ухилявся, пригинався, підстрибував і припадав до землі, що жоден камінець не зачепив його.
– Ге, ти також великий майстер! – визнали глядачі.
А затим уперед виступив третій майстер. Він уже був статечним дідусем, приземкуватим і худорлявим. Роки висушили його тіло, а давні рани заважали хутко рухатися. Однак очі його палали внутрішньою силою, яку відчув на собі кожен, хто перебував на майдані.
– Ну ж бо, жбурляйте в мене каміння, – тихо промовив майстер. Проте жодна людина не насмілилася поцілити в нього бодай одним камінцем.