Рано-вранці один чернець – послідовник дзен-буддизму – стояв на вершечку пагорба сам-самісінький. Він був таким нерухомим, що здавався частиною отого пагорба. Тим часом повз нього чимчикували троє чоловіків. Побачивши ченця, один із них зауважив:
– Мені знайомий цей чернець. Колись він загубив корову. Либонь, тому і стовбичить тут, визираючи, де ж вона поділася...
Проте один із його супутників заперечив:
– Ні, з огляду на його позу нікуди він не дивиться й нікого не шукає. Бачили, він зовсім не рухається, а його очі заплющені. Гадаю, він прогулювався на світанні зі своїм другом, і той лишився позаду. Тому він очікує, коли приятель наздожене його, і просто відпочиває.
– А мені здається, не в цьому річ! – озвався третій супутник. – Адже коли хтось на когось чекає, він подеколи роззирається, аби подивитись, іде людина чи ні. Але цей чернець стоїть, не ворухнеться, майже спить! Тож, напевно, він нікого не дожидається, а молиться чи медитує.
Не дійшовши згоди, чоловіки вирішили підійти до ченця і спитати його, що, власне, він робить.
– Агов, ти часом не корову шукаєш? – звернувся перший супутник. – Я чув, що ти колись загубив одну худобину...
– Я нічого не маю, – озвався чернець, розклепавши повіки, – тому й загубити нічого не можу. Я не шукаю ані корову, ані будь-що інше!
– Тоді я маю рацію, – мовив другий чоловік. – Мабуть, ти очікуєш друга, що відстав на погулянці?
– У мене немає ні друзів, ні ворогів, – заперечив чернець. – Я абсолютно самотній, тому й не можу нікого ждати.
Тоді третій супутник проголосив:
– Отже, моя правда. Бо інших припущень немає. Наразі ти молишся чи медитуєш.
– Ой леле, твоє припущення найбільш безглузде з усіх! – зайшовся сміхом чернець. – Бо не існує того, кому я міг би молитись, і в мене відсутнє прагнення до самовдосконалення. То як я можу медитувати?!
Тоді вся трійця ошелешено скрикнула:
– Що ж ти тоді робиш?
– Я просто стою й нічого не роблю! – відказав чернець.