Якось один могутній цар разом зі своїм численним військом долав гірські пасма, прямуючи до Індії. Аж раптом на засніженому перевалі йому трапився відлюдник. Голий як бубон, він сидів на холодному камінні й намагався захиститися від пронизливого вітру, скоцюрбившись. Цареві стало шкода бідолаху, і він простягнув йому свого плаща. Проте відлюдник відмовився:
– Бог дав мені все, чого потребує людина. Тож віддай свого плаща справжньому злидарю, якому це дійсно необхідно.
Царя неабияк здивували слова відлюдника. «Хіба є хтось, убогіший за цього небораку?» – подумав він, а потому запитав:
– Де ж мені знайти такого злидаря?
– О володарю, – промовив відлюдник, підводячись і низько вклоняючись, – скажи-но мені, куди ти йдеш і навіщо?
– Я веду війська на землі мого ворога, – пояснив цар. – Я хочу об’єднати його землі й коштовності з моїми.
Почувши це, відлюдник всміхнувся і відказав:
– Якщо тобі замало твого простору і статку, якщо ти ладен віддати життя своїх людей задля загарбання ще й чужих територій – ти, напевне, набагато бідніший за мене. Тому залиш, будь ласка, цей плащ собі. Ти потребуєш його більше за мене.
Цар замислився – і відчув пекучий сором. Подякувавши відлюдникові за те, що розплющив йому очі, він розвернув свою армію і подався додому.