В одному місті працював учитель Тори, чия родина мешкала в іншому місті. Наприкінці року вчитель отримав зароблені гроші – сто золотих монет – і вирішив переказати їх коханій дружині. Побачивши крамаря, який збирався йти до того міста, де перебувала його сім я, учений попросив передати жінці гроші. Крамар зголосився, проте висунув свою умову:
– Напиши дружині, що я можу дати їй стільки грошей, скільки сам забажаю.
Бідолашний учитель не мав іншого виходу, аніж пристати на умови скнари, тож написав жінці таку цидулку: «Висилаю тобі сто золотих монет за умови, що цей пан відрахує тобі стільки, скільки сам забажає».
Діставшись міста, крамар розшукав дружину вчителя, дав їй листа і промовив:
– Ось послання від твого чоловіка, а ось гроші. За нашою угодою, я маю видати тобі стільки, скільки сам захочу. От я й відраховую тобі рівно одну монетку, а дев’яносто дев’ять лишаю собі.
Горопашна жінка почала благати милосердя, проте серце у крамаря було кам’яне, тому не відгукнулося на її прохання. Мовляв, коли вже її чоловік пристав на його умови, він має повне право забрати стільки грошей, скільки заманеться, і навіть одна монетка – це для неї завелика розкіш.
Тоді відчайдушна жінка повела крамаря до головного рабина, який зазнав слави великого мудреця та дотепника. Уважно вислухавши обох відвідувачів, ребе суворо зиркнув на крамаря і запитав:
– То скільки монет ти хочеш залишити собі?
– Я вже казав, – пробурмотів той. – Рівно дев’яносто дев’ять!
– Отже, – мовив ребе, підводячись, – відповідно до вашої угоди, ти мусиш віддати ці гроші жінці, а собі лишити одну монетку.
– Як так?! – скрикнув крамар. – Це несправедливо!
– Навпаки, дуже справедливо! – всміхнувся рабин. – Адже тут чорним по білому написано: «...цей пан відрахує тобі стільки, скільки сам забажає». Ти скільки хочеш? Дев’яносто дев’ять! От і відрахуй їх цій жіночці, та й по всьому!