Одного спекотного дня батько та син їхали запорошеними вулицями міста. Чоловік сидів верхи на віслюку, а хлопчик вів тварину за вуздечку. Аж раптом якийсь перехожий забідкався:
– Горопашний хлопчик! Його крихітні ніжки ледве наздоганяють того віслюка! Як можна спокійно сидіти верхи, коли дитина плентається геть знесилена?!
Батька зачепили слова перехожого, тож, завернувши за ріг, він зліз із віслюка і посадовив верхи сина. Та невдовзі їм зустрівся ще один перехожий, який почав голосно обурюватися:
– Який сором! Маля сидить на віслюку, наче цар, а його старенький батько трюхикає назирці!
Хлопчика вельми засмутили ці слова, тож він попросив батька сісти позаду себе.
– Ой леле! Чи ви таке бачили?! – тут-таки заголосила жінка у чадрі. – Як можна катувати нещасну тварину?! У віслючка вже хребет прогнувся, а ці ледацюги розсілися на ньому, ніби на канапі!
Не мовивши ані слова, знічені батько й син злізли зі спини худобини. Та не встигли вони зробити й двох кроків, як перший-ліпший зустрічний почав кепкувати:
– Ге, чом це ваш віслюк нічого не робить? Він не приносить ані найменшої користі, ба навіть не везе жодного з вас!
Тоді батько дав віслюкові жмуток соломи і, поплескавши по плечу сина, промовив:
– Що би ми не робили, неодмінно знайдеться той, хто ганитиме нас. Тож, гадаю, ми самі повинні вирішувати, як нам краще подорожувати.