Якось майстер разом зі своїми учнями повертався з далекої подорожі. І ось на полі, що розляглося коло шляху, він побачив злиденного селянина. Той орав землю й поливав її, забираючись у колодязь із великим порожнім глеком і видираючись назовні з повною посудиною. Старий працював невтомно, сил марнував багато, а робота просувалася поволі.
Майстрові стало шкода дідуся, і він промовив:
– Діду, хіба ти не знаєш, що існує особливий прилад для поливу? Це чудодійна машина, спроможна за день зросити сотню ділянок! Робота з нею не забере багато сил і буде виконана швидко. Гадаю, тобі варто придбати такий прилад!
– А що то за машинерія така? – недовірливо глипнув селянин.
– Її роблять із дерева, і ззаду вона важка, а спереду легка. Вода з неі хлющить, немов із криниці, а зветься вона водяним колесом.
Старий набурмосився і пробуркотів:
– Мій учитель казав мені так: «Той, хто працює з машиною, сам усе робить, як машина. У того, хто діє, немов машина, серце також перетворюється на машину. А коли серце стає машиною, зникають цнотливість і чистота. Коли ж нема цноти і чистоти, не буде міцності духу. А той, хто духом не міцний, не збереже в собі Дао».