Жив собі колись нездоланний воїн. Найбільшою втіхою для нього було показувати свою силу. Тож часто-густо він викликав на двобої уславлених богатирів та майстрів і завше перемагав.
Одного дня воїн дізнався, що неподалік його села, високо в горах, зупинився якийсь відлюдник – управний майстер бою навкулачки. Тож він негайно вирушив шукати того майстра, аби здобути нову перемогу.
Діставшись оселі відлюдника, воїн, однак, заціпенів від подиву. Він сподівався зустріти могутнього бійця, а натомість побачив хирлявого старого, який вправлявся коло своєї халупи, застосовуючи старовинну техніку вдихів та видихів.
– Невже ти і є той богатир, якого люди змальовують незнищенним воїном? Вочевидь, чутки вельми перебільшені! Ти не подужаєш бодай посунути кам’яну брилу, біля якої стоїш! Натомість я, коли захочу, можу перенести її в інше місце на руках! – презирливо мовив боєць.
– Не дивися на зовнішність, вона може вводити в оману, – зауважив відлюдник. – Тобі відомо, хто я, а я знаю, хто ти й навіщо сюди припхався. Щодня я сходжу в ущелину і приношу звідти брилу, щоби розколоти її головою наприкінці тренування. На твоє щастя, сьогодні я ще не встиг цього зробити, тож ти маєш чудову нагоду показати власне вміння. Хіба тобі не кортить викликати мене на двобій? Отож-бо! А я не збираюся битись із супротивником, який не здатен на таку дрібничку.
Почувши промову старого, воїн розпалився, розохотився, випнув свій гонор і чимдуж гупнув брилу своєю головою. Потому світ навколо нього пішов обертом, і він знепритомнів...
Утім, відлюдник швидко вилікував безталанного вояку, а потім роками навчав його рідкісного мистецтва – перемагати супротивника розумом, а не силою.