Одного дня мудрий учитель привів свого учня до парку, розташованого попід горою. У парку було споруджено заплутаний лабіринт із високими та гладенькими стінами. Не маючи даху, весь лабіринт зі своїми переходами освітлювався сонячними променями.
Підвівши учня до входу в лабіринт, учитель наказав йому ввійти досередини та відшукати вихід. Юнак проблукав у переплетенні коридорів цілісінький день і всю наступну ніч, проте постійно потрапляв у глухий кут. Зрештою, не знайшовши виходу, зневірений у перемозі над лабіринтом, він утомився, впав на землю і заснув.
Та невдовзі хлопець відчув, що хтось термосить його за плече. Розплющивши очі, він побачив понад собою вчителя.
– Ходімо, я тобі дещо покажу, – промовив той.
Зичений через те, що так і не спромігся виконати завдання, юнак почимчикував за вчителем назирці. Вибравшись із лабіринту, вчитель почвалав на гору. Незабаром вони обидва видряпалися на самісінький вершечок, і тоді майстер вказав додолу:
– Подивися туди!
З місця, де вони стояли, лабіринт відкривався мов на долоні.
– Скажи-но, звідси тобі видно шлях, яким можна виплутатись із лабіринту? – запитав учитель.
– Це просто, – відповів юнак. – Треба лише напружити очі!
– То знайди цей вихід і запам’ятай!
Коли вони зійшли з гори, учень знов пірнув у лабіринт і впевнено подолав його, жодного разу не звернувши з правильної дороги.
– Урок, отриманий тобою сьогодні, стосується однієї з найважливіших таємниць Мистецтва Життя, – проголосив майстер, зустрівши свого учня коло виходу. – Чим далі ти відступаєш від ситуації, тим вище над нею підносишся. І що більшу поверхню охоплює твій погляд, то легше відшукати вихід чи слушне рішення.