Давним-давно росли в лісі два дерева. Коли дощ падав першому з них на листя чи напував коріння, дерево всотувало зовсім трошечки. Мовляв, як можна забирати все, нічого не лишаючи решті дерев!.. Натомість його сусід випивав усю вологу, яку дарувала йому природа.
Так само, коли світило сонечко, даруючи свої промені всьому живому, перше дерево відмовляло собі в задоволенні зігрітися. А друге купалось у золотих потоках, спрагло вбираючи корою та листям сонячне тепло.
Минули роки. Гілки та листочки першого дерева стали такими маленькими, що вже не в змозі були всотати бодай краплину дощу, а плоди настільки здрібніли, що сонячні промені просто не могли їх дістатися крізь щільну завісу з гілля інших дерев.
– Я повсякчас поступалося, а тепер не маю нічого... – тужливо і не потіло бідолашне дерево.
А тим часом його розкішний сусід, рясно обсипаний стиглими плодами щиросердно говорив:
– Дякую тобі, матінко Природо, за те, що ти дала мені в цьому житті все. Тепер я хочу віддати в сотні разів більше, вчинивши так, як робиш ти. Мої могутні крони захистять мандрівників від спеки та дощу. А плоди втамують голод кожного, хто їх скуштує, і потішать будь-кого чудовим смаком! Тож спасибі тобі за те, що дала мені можливість дарувати!