Ішов собі пустелею крадій, несучи на спині важку торбу з поцупленими коштовностями. Тягти цю торбу йому було дуже і дуже нелегко, а крокував він довго, і сонце палило його, немов вогнем. Тож крадій знемагав від спеки, втоми та спраги. І щодалі він простував, то важчою здавалася його ноша і сильнішою – жага напитися...
«Кинь оту торбу, – наполегливо шепотів йому внутрішній голос. – Без неї ти швидше дістанешся води та виживеш!» Проте злодюжка не слухав свого внутрішнього голосу і вперто продовжував нести коштовності, пригинаючись аж до землі від їхньої ваги.
І от нарешті, коли останні сили вже були покинули крадія і він мало не знепритомнів від виснаження, неподалік замайорів бурдюк. Злодюга вирішив, що то, напевне, вода, яку залишив випадковий мандрівник. Не тямлячи себе від радощів, він зібрався на силі й поквапився до бурдюка, аби мерщій утамувати спрагу. Одначе, відкоркувавши мішок, крадій не знайшов там ані краплини води! Адже бурдюк був повний золота...