Колись давно один цар відіслав гінця з дорученням до свого друга – володаря сусідніх земель. Гінець запізнився, тому, влетівши до зали, захекано випалив:
– Мій повелитель... наказав передати вам, щоби ви дали йому... білу конячку з чорним хвостом... А якщо ви не дасте йому такої коняки, то...
Але цар перервав його плутану мову:
– Перекажи своєму повелителеві, що в мене немає такого коня, а якби був, то...
Такі слова страшенно перелякали гінця! Вискочивши з палацу мов обпечений, він скочив на коня і помчав назад, до свого володаря, щоби переповісти нахабну відповідь його сусіда.
Звісно, почуте повідомлення розлютило царя, і він оголосив сусідові війну. Тривала й виснажлива, вона коштувала обом державам дуже дорого: і з того, і з того боку пролилося багато крові, і там, і там спустошилося чимало земель... Зрештою, спустошивши скарбниці і змучивши війська, царі вирішили все-таки укласти мирну угоду й обговорити взаємні звинувачення.
Коли вони зустрілися на перемовинах, другий цар спитав першого:
– Що саме ти мав на увазі, говорячи: «Дай мені білу коняку з чорним хвостом, а якщо не даси, то...»?
– «...надішли мені коня іншої масті». Ото і все! А що ти хотів сказати своєю відповіддю: «Немає в мене такого коня, а якби був, то...»? – запитав перший цар.
– «...я неодмінно подарував би його моєму доброму сусідові». Ось і все! – відказав той.