Колись давно жив собі цар. І був він таким лютим, що люди ревно молилися Богу, аби їхній володар помер, а його місце заступив інший, добріший. Проте цареві й за вухом не свербіло – він був живий-здоровий і віддавати Богові душу не збирався...
Та одного разу цар наказав усім підлеглим з’явитися до палацу. Люди перелякалися на смерть, однак робити було нічого – довелося йти до царського двору. Коли всі зібралися, володар підвівся і промовив:
– Я розумію, що заподіяв вам багато лиха, мої вірні піддані, тому й не заслужив вашої любові. Та обіцяю вам – віднині я змінюся. Я хочу жити з моїм народом у злагоді.
І він дійсно змінився! Того-таки дня цар наказав полагодити дороги, по-будувати мости і скоротити податки. До того ж, розглядаючи позивання, він уважно вислуховував обидві сторони, і на його рішення не впливала ні заможність, ні сила, як було колись.
Невдовзі люди полюбили царя, ба навіть почали захоплюватися ним! Зрештою хтось із його оточення не витримав і запитав:
– Любий царю, відкрий таємницю, чому раніше ти був таким лихим, а тепер став добрим? Що змусило тебе так змінитися?
– Питання слушне, – прихильно всміхнувся володар, – тож я із задоволенням відповім на нього. Якось ішов я лісом і побачив, як пес женеться за лисицею. Ухопивши жертву, він тут-таки розідрав її на шматки, а потому помчав додому. Тим часом стежиною їхав вершник. Побачивши злого пса, вершник жбурнув у нього камінь і перебив йому спину. Цуцик відповз на узбіччя, а вершник поскакав собі геть, безжально пришпорюючи коня. Аж раптом кінь перечепився через коріння і впав, скинувши із себе чоловіка. Той відлетів у кущі й зламав ногу. І отоді я усвідомив: Бог дає кожному по заслузі. На доброчинність відповідає добром, а на злодіяння – злом.