Якось один ребе вирушив у довгу мандрівку, взявши із собою віслюка, півня та ліхтар. Надвечір він дістався села і постукав до першої-ліпшої хатини, аби зупинитися на ніч. Проте селяни чомусь прогнали ребе, тож він змушений був піти до лісу і влаштуватися попід шатром дерева.
– Усе, що робить Бог, – то на краще, – заспокоїв себе ребе.
Та варто було йому всістися якнайзручніше і загорнутись у тепле рядно, як заголосив його півень. Ребе скинувся і тут-таки побачив хвіст лисиці, що тікала геть із півником у зубах. Тоді він знову зітхнув:
– Усе, що робить Бог, – то на краще, – і, запаливши ліхтар, спокійно взявся до читання Тори.
Тієї ж таки миті дужий подув вітру знагла загасив вогонь у ліхтарі, і ребе змушений був згорнути книжку.
– Нічого, все, зроблене Богом, вийде на краще, – всміхнувся він.
Аж раптом його віслюк сахнувся чогось і дременув з усіх ніг у чорні лісові хащі. Скрушно зітхнувши й поохавши, ребе склав долоні коло грудей і прошепотів:
– Усяке рішення Бога – на краще.
Наступного дня ребе мужньо витримав довгий шлях і, владнавши всі свої справи, посунув додому. Увійшовши до села, де напередодні йому відмовили у притулку, він із подивом побачив, що довкола немає жодної живої душі! Як виявилося, минулої ночі на село набігли розбійники і винищили всіх мешканців до ноги. Дізнавшись про це, ребе зітхнув із полегшенням:
– Незбагненні шляхи Господні! Якби селяни дозволили мені залишитися, розбійники напевно вбили би мене разом з усіма! Та оскільки сліди їхні ведуть із лісу, вони могли би знайти мене і там. Варто було їм почути крик півня чи іржання віслюка або ж побачити світло ліхтаря – і не топтати мені більше рясту... Воістину, все, що робить Бог, – на краще!