Жив колись вельми нестриманий та гарячий юнак. Та одного дня його батько дав йому торбинку із цвяхами й наказав щоразу, як у нього вихоплюватиметься лихе слово, вбивати цвях у паркан.
Першого дня парубок забивав цвяхи майже безперервно. Другого він уже намагався стримуватися, тому забив у паркан значно менше цвяхів. Із кожним днем молодик стукотів молотком рідше й рідше, аж поки не настав той день, коли він жодного разу не торкнувся паркана. Тоді він прийшов до батька й радісно повідомив, що навчився опановувати себе.
– Гаразд, – лагідно посміхнувся батько, – відтепер щоразу, коли зможеш стриматися, витягай із паркана по цвяшку.
Час спливав, і одного дня в паркані не лишилося ані цвяшка. Побачивши це, батько гукнув сина, вказав на паркан і мовив:
– Ти добре впорався, та бачиш, скільки лишилося дірок? Ці дошки вже ніколи не стануть такими, як раніше. Отак і в житті: коли говориш людині щось образливе, в її серці залишається шрам. І скільки б ти не просив вибачення; нікуди той шрам не подінеться...
Якось двоє мореплавців потрапили у шторм, що розтрощив їхній корабель, а їх самих викинув на безлюдний острів. Там вони ледь не загинули від голоду і страху, оскільки вважали себе приреченими до скону нидіти в цій глушині.
Та, на щастя, одного дня небораків забрав на палубу інший корабель, що ішов повз острів. Невдовзі на тому клаптику дикої суші було споруджено маяк, і тоді мореплавці повернулися на острів, аби працювати там. Відтоді вони почувалися цілком щасливими, хоча умови їхнього життя анітрішечки не змінилися. їм бо дуже подобалося вказувати суднам дорогу, і вони не почувалися відтятими від світу.
Отже, усвідомлення того, що комусь ти несеш добро, творить дива!