Якось один володар пішов до лісу й зустрів там мудреця. Глибоко вражений його розумом, щирістю і духовною чистотою, володар запропонував мудрецеві подарунок. Але той відмовився, пояснивши так:
– Ліс дарує мені вдосталь плодів, аби наїстися досхочу. Прозорі річкові потоки напувають мене водою. Лапаті крони дерев забезпечують мені дах над головою. А прохолодні печери дають прихисток уночі. То навіщо мені брати у тебе ще щось?!
Одначе володар наполягав:
– Будь ласка, ходімо зі мною до міста, у мій палац! Ти зможеш вибрати там будь-що – все, що забажаєш, – хоча б задля моєї втіхи!
Він довго вмовляв старого, аж поки той зголосився і все-таки вирушив із ним до міста. Проте, діставшись палацу, володар вирішив спершу помолитись, а вже потім клопотатися про подарунок. Опустившись навколішки, він став просити у богів нові землі, будинки, коштовності та інші земні утіхи. А тим часом старий тихесенько підвівся і пішов собі геть.
Побачивши це, володар кинувся йому навздогін із криками:
– Стривай! Чому ти йдеш, не прийнявши від мене подарунок?
– Бо ти сам злидарюєш, коли просиш стільки всього у вищих сил, – мовив мудрець. – Як я можу брати щось у злидаря?