Одного разу в місті сталася велика повінь. Вода прибувала й прибувала, затоплюючи будинки, і люди поспіхом залишали свої оселі, намагаючись утекти якнайдалі.
І ось кілька втікачів постукали у дім до рабина.
– Гей, рабине, ми забираємось із міста! Ходімо з нами! – гукнули вони.
Однак рабин махнув рукою:
– Ні, я залишуся тут. Я вірю в Господа, Він врятує мені життя.
Але час минав, а повінь не вщухала, й води ставало все більше. Тож ті люди, які не встигли залишити місто раніше, посідали на човни і попливли вулицями світ за очі. Один такий човен пристав до рабинового будинку, і його пасажири заголосили:
– Тут є ще одне місце! Сідай, попливеш із нами!
– Ні, – знову відмовився рабин, – я вірю в Господа, і Він мене врятує.
Утім, вода вже майже сягнула дахів, а повінь і не думала припинятися. Без надії сподіваючись на диво, рабин видерся на дах, аж тут до нього прибився пліт, на якому сидів останній гурт утікачів із міста.
– Агов, рабине, отямся! – закричали вони. – Це твоя остання можливість зберегти собі життя! Стрибай до нас, бо чекати на допомогу марно.
Проте рабин лише мовчки похитав головою. Пліт зник з-перед очей, і невдовзі вода поглинула рабина з головою.
Полинувши на небо, рабин зустрівся з Богом і запитав:
– Я так вірив у тебе, Господи! Чому ти дозволив мені потонути?
– Я тричі намагався врятувати тебе, – відказав Усевишній. – Спершу я підіслав до тебе людей. Потім запропонував тобі човна. А тоді знайшов для тебе пліт! Одначе ти не прийняв моєї допомоги...