Якось простував пустелею караван із сорока верблюдів, навантажених важкими ящиками з книжками. Усе це майно належало одному видатному вченому, що їхав попереду на білому верблюді.
А керував караваном бідний погонич.
І ось однієї ночі, намагаючись визначити за зірками правильний напрямок, супутники засперечалися.
– Хіба тобі не відомо, як мене шанують у наукових колах нашої держави та й усього світу? – надривався вчений.
Оці сорок верблюдів везуть лише невеличку частинку моїх знань! Як же ти, такий-сякий невіглас, насмілюєшся сперечатися зі мною?!
– Мій пане! – ввічливо уклонившись, мовив погонич. – Я би ніколи не наважився суперечити вам. Проте ви самі поставили мені запитання, і я сказав те, що думаю. Ви володієте численними знаннями, які можна порівняти з коштовними перлинами. Ці перлини такі дорогі, що їх слід зберігати у скриньці загорнутими у м’який оксамит. Натомість мої знання подібні до гальки, що лежить коло дороги...
Слухаючи його, вчений прихильно кивнув на знак згоди. А тим часом погонич продовжував:
– Та знаєте що? На світанні сонечко перш за все осяє гальку, що лежить при дорозі, а от коштовних перлин, загорнених в оксамит, воно не сягне!
Почувши це, вчений не міг не оцінити розум і щирість погонича. Тому він припинив суперечки і підкорився рішенню супутника.