Якось до царя дійшла чутка, ніби розміщена в кутку кімнати ситара, навпроти якої грає дуже талановитий музика, сама починає вібрувати й повторювати мелодію. Але музика неодмінно повинен бути неймовірно майстерним!
На щастя, у почті знайшовся один такий майстер, тож цар заповзявся розпитувати його:
– Чи можеш ти заграти так, щоби мовчазний інструмент ожив?
– Мені це вдається, – відказав музика, – проте мій учитель може краще!
– Тоді я хочу бачити твого вчителя, – зрадів цар.
На це музика лиш похитав головою.
– О царю! – зітхнув він. – Я повсякчас перебуваю при дворі, тому готовий заграти й заспівати будь-якої меті – це моя робота. Натомість мій учитель служить виключно натхненню! Його неможливо просто запросити і змусити співати, бо він співає та грає тільки тоді, коли є натхнення. Але ми можемо піти до нього!
І цар зі своїм підлеглим, прихопивши ситару, рушив до вчителя. Той мешкав у хижі на околиці села і завше починав виводити мелодії близько третьої ранку. Тож обидва відвідувачі всілися коло хижі й стали чекати. Рівно о третій ранку вчитель почав грати, і ситара поза хижею також озвалася луною. Тоді цар на власні очі побачив, як вібрують струни інструмента, відгукуючись на звуки інструмента великого музики. Він був настільки глибоко вражений, що його щоками заструменіли сльози!
Коли вчитель припинив грати, володар та учень тишком-нишком пішли собі геть, щоби не злякати натхнення.