Колись давно жив один султан, чия мудрість, ніби сонечко, освітлювала країну життєдайними променями. Ніхто не міг перевершити його розумом і дорівнятися до нього статками.
1а якось до султана прийшов візир і сумовито повідомив:
– О ясний султане! Ти наймудріший, найвеличніший і наймогутніший у нашій країні! Твої руки міцно тримають віжки життя та смерті! Одначе, мандруючи містами та селами, я чув, що дехто вихваляє тебе, але є й ті, кому геть не подобаються твої дії: вони кепкують із тебе і глузують із твоїх мудрих рішень. Чи можливо, о найясніший із найясніших, щоби в твоєму царстві панував такий розбрат і зневага?!
– Усі в моєму царстві знають про мої досягнення, і так само про них відомо тобі, – поблажливо всміхнувся султан. – Сім провінцій під моїм керівництвом стали заможними і розвиненими. У семи провінціях мене шанують за справедливість. Звісно, я маю безліч повноважень! Наприклад, мені до снаги зачинити брами власних міст абощо... Та попри це, я не здатен стулити пельки своїм ворогам! Зрозумій, головне не те, що про мене говорять, а те, що я роблю на добро людям!