Якось дорогою чимчикували чоловік, кінь та собака. Аж раптом у дерево, коло якого вони опинилися, вдарила блискавка – і вмить спопелила всю трійцю! Проте чоловік не втямив, що вже залишив цей світ, тому спокійно продовжив шлях разом із конем та псом. Шлях був довгий, ще й угору, а сонце припікало просто безжально, тож усі троє змучилися від спраги. Та несподівано за рогом постала велична мармурова брама, поза якою бовванів майдан із водограєм посередині. Водограй розсипав навкруги прохолодну, чисту воду, і, приваблений цим видовищем, мандрівник запитав вартового:
– Як зветься ця чарівна місцина?
– Це рай, – відказав вартовий.
– Як добре, що ми дісталися раю! Нам так хочеться пити!
– Заходь і пий, скільки забажаєш!
– Але зі мною кінь та пес. Вони також знемагають від спраги!
– На жаль, тваринам сюди не можна, – незворушно відповів вартовий.
Чоловік засмутився, бо пити кортіло нестерпно, одначе кинути друзів він не наважився, тому подякував вартовому й пішов собі далі.
Довго, ох і довго ж дерлися вони втрьох крутосхилом! І ось, коли сил уже майже не лишилося, попереду замайоріло селище, огороджене похилим тином, за яким починалася ґрунтова дорога з густими заростями дерев обабіч. У затінку одного дерева лежав чоловік, тож мандрівник звернувся до нього:
– Вітаю, пане! Я, мій кінь і собака вмираємо від спраги...
– Он за тими деревами є джерело, – мовив чоловік. – Пийте на здоров’я!
Утамувавши спрагу, мандрівник повернувся, аби подякувати чоловікові, а тоді поцікавився:
– Скажи-но, що це за місце?
– Це рай.
– Невже?! А вартовий коло мармурової брами казав, що рай знаходиться поза нею!
– Ні, там не рай. Там пекло!
– Чому ж вартовий називає те місце чужим іменем? – розгубився мандрівник. – Це викликає страшенну плутанину!
– Насправді він робить нам велику послугу. Бо завдяки йому в пеклі залишаються всі ті, хто здатен зрадити найкращих друзів!