Якось двоє братів, які все життя прожили в місті й жодного разу не бачили ані поли, ані луки, подалися на село. Дорогою вони побачили поле, яке орав землероб, і здивувалися:
– Що він робить?! Він риє землю, залишаючи на ній глибочезні смуги! Нащо псувати гладеньку землю, вкриту ніжною зеленою травичкою?!
Потім брати побачили, як землероб кидає в борозни зернятка.
– Та він із глузду з’їхав! – обурилися вони. – Бере гарну пшеницю й кидає її у бруд!
– Ох, не подобається мені те село, – роздратовано пробурмотів один із братів. – Дивні люди тут живуть!
І він повернувся до міста.
А другий брат лишився в селі й усього за кілька тижнів помітив, як засіяне поле почало вкриватися молодою зеленню.
Минав час, і зелені паростки перетворилися на золотаві колоски. А коли пшениця зовсім дозріла, землероб приніс косу і почав косити врожай. Міський гість спостерігав, як селянин складає пшеницю до комори і як спритно відокремлює зернятка від полови, і його вразило, що пшениці було зібрано у сто разів більше, ніж посіяно!
Лиш тоді зайда усвідомив: у всьому, що робив селянин, була мета і здоровий глузд.