Якось їхали до міста двоє подорожніх. Аж раптом в одного з них запручався віслюк, і це страшенно розлютило господаря. Вигукуючи прокльони, він почав батожити тварину, та й так запекло, що невдовзі забив її на смерть! Отож далі чоловік був змушений плентатися пішки, тягнучи на плечах все своє майно, ніби той віслюк. Він знемагав від спеки, він вивергав лайку та прокльони, він угинався під тягарем власного вантажу, почуваючись вухатою тягловою худобою. Урешті-решт, коли йому не стало сил, подорожній скинув майно під кущ і ледь-ледь дістався міста.
Уранці чоловік винайняв погонича і привів його туди, де залишив свій вантаж. Проте за ніч злодюжки поцупили геть усі речі, і їхній господар лише облизня спіймав. Отак дурень позбувся віслюка, краму, за яким їздив до сусіднього села, та ще й грошей, бо змушений був заплатити погоничеві...
Між тим другий подорожній також ішов із навантаженим віслюком, і його худобина теж якоїсь миті стала як стій посеред шляху. Проте цей чоловік вирішив приборкати власний гнів і дозволити тварині перепочити. Отже, змарнувавши всього годину, він зберіг і віслюка, і майно, і гроші, і сили – бо не мусив тягти на собі вантаж, умираючи від спеки та спраги.